Коли я довідався, що «группа товарищей» домагається перейменування вулиці Пролетарської на вулицю імені Його імені (перепрошую за суцільну тавтологію), якось зразу зринув у пам’яті рядок із вірша, здається, Ігоря Муратова: «Він славив все, що слави просить…»
Вірш «походить» з далеких 70-х (минулого століття), напам’ять його не знаю, а рядок запам’ятався зневажливою іронією до колег, поетів і письменників, які вславляли номенклатурних діячів, наглядачів народу.
Але тут є, так би мовити, і зворотна сторона медалі. Маю на увазі тих, хто просить, вимагає.
Взагалі, коли просять, якось незручно, нечемно відмовляти. Особливо, «если женщина просит».
Але в нашому випадку йдеться не про їжу, теплий прихисток або якесь життєво необхідне благо. Просять увічнення, просять слави.
Якщо комусь забракло тільки слави, значить, усе інше у них уже є?
Напевне, ще жодного тексту я не писав з такою неохотою, як цей. Можна сказати, дико не хотілося. Людина, для якої просять слави, давно упокоїлася, перебуває, так би мовити, в кращому світі. А про покійників, як кажуть, або добре, або нічого.
Але… не вгавають. «Ну дайте слави! Увічніть родича! Згадайте начальника! Він же вами керував. Довго і самовіддано!»
Десь приблизно так…
У будь-якої ініціативи є автори, конкретні люди. Ініціативи ніколи не бувають колективними, а тим більше, всенародними. Це приблизно, як з народною піснею. На витоку обов’язково був автор. Маси його просто забули. Або щільно затулили своїми тілами.
У ініціативи перейменування теж є автори. Напевне родичі, або вдячні співслужбовці. Мабуть, їм є, за що дякувати небіжчика.
Вірш «походить» з далеких 70-х (минулого століття), напам’ять його не знаю, а рядок запам’ятався зневажливою іронією до колег, поетів і письменників, які вславляли номенклатурних діячів, наглядачів народу.
Але тут є, так би мовити, і зворотна сторона медалі. Маю на увазі тих, хто просить, вимагає.
Взагалі, коли просять, якось незручно, нечемно відмовляти. Особливо, «если женщина просит».
Але в нашому випадку йдеться не про їжу, теплий прихисток або якесь життєво необхідне благо. Просять увічнення, просять слави.
Якщо комусь забракло тільки слави, значить, усе інше у них уже є?
Напевне, ще жодного тексту я не писав з такою неохотою, як цей. Можна сказати, дико не хотілося. Людина, для якої просять слави, давно упокоїлася, перебуває, так би мовити, в кращому світі. А про покійників, як кажуть, або добре, або нічого.
Але… не вгавають. «Ну дайте слави! Увічніть родича! Згадайте начальника! Він же вами керував. Довго і самовіддано!»
Десь приблизно так…
У будь-якої ініціативи є автори, конкретні люди. Ініціативи ніколи не бувають колективними, а тим більше, всенародними. Це приблизно, як з народною піснею. На витоку обов’язково був автор. Маси його просто забули. Або щільно затулили своїми тілами.
У ініціативи перейменування теж є автори. Напевне родичі, або вдячні співслужбовці. Мабуть, їм є, за що дякувати небіжчика.
Але багатьом, може, й нема за що. А навпаки…
Під багатьма я розумію сучасників його правління, свідків його комунальних діянь.
Колишній міський голова Анатолій Кукоба був, так би мовити, контраверсійною особистістю. М’яко кажучи. Його життєва і службова трансформація навертає до мудрого прислів’я, здається, єврейського: «З часом людина міняється і зазвичай в гірший бік». Мається на увазі не тільки наша крихка фізіологія.
Якщо на початку 90-х років (минулого століття) голова відіграв роль стійкого управлінського стрижня й не допустив розвалу міського комунального господарства (що, власне, було його основним службовим обов’язком), несхитно відбивав наскоки «демократичних» опонентів, які були проте абсолютними профанами в господарських справах (гаслами економіку не обдуриш), то далі… Далі настала епоха Кучми. Коли з державного майна формувалися великі приватні статки, коли ми вперше почули про олігархів, коли комунальні споруди набували нових власників, які мали ім’я-по-батькові…
Наші капіталістичні перетворення мали явно шахрайський характер і супроводжувалися офіційними розважаннями про ефективного власника, якого до цього часу не було і який ось-ось з’явиться…
Ошелешена (одурелая) маса принишкла в очікування на плоди ефективного господарювання. Втім, до цього часу чекає.
У цей час з «міського тіла» був вирваний Кадетський корпус, споруда, розміром з цілий квартал. Незважаючи, що він був пам’яткою архітектури, міська влада продала корпус приватній особі, громадянину Ізраїлю. Нібито у зв’язку зі спорудженням нової Галереї мистецтв із комунальної власності було тихенько вилучено приміщення колишнього художнього музею і передано (теж) практично у приватні руки.
Не хочу нудно перелічувати інші об’єкти приватизації, обставини продажу яких і задекларована вартість викликали запитання і допитливість правоохоронних органів, Точніше, їхніх залишків. Бо все, як кажуть, уже було «схвачено». Заколотився якось на початку «епохи піраній» начальник обласного управління СБУ Б. Січиокно, але його тихенько прибрали: чи у відставку, чи на пенсію… Не хрен, мовляв, лізти не в свої справи. Приватизація – справа тонка.
Але (і це, мабуть, найголовніше) така підкилимова приватизація, яка мимоволі наводила на думку про потужні відкати, ефективного власника не виявила, а привела на верхівку соціальної піраміди бариг, спекулянтів, паразитів. Які нічого не виробляли і виробляти не збиралися.
Ці події міського життя могли відбутися тільки при безпосередній причетності міського голови. Це не з якогось досьє. Все це - на поверхні, відоме багатьом полтавцям.
Але: «Давайте назвемо вулицю його іменем!..»
Пригадую сенсацію, яку викликала у городян гостра заувага тогочасного Прем’єр-Міністра України В. П. Пустовойтенка на адресу нашого міського голови. Вона пролунала публічно, по державному телеканалу. Мовляв, полтавський голова, замість того, щоб попрацювати на зборах, організовував п’янки та й сам прикладався… Щось таке. Дослівно не пам’ятаю, смисл – 100 відсотків.
Довідка для тих, хто не курсі. Валерій Павлович Пустовойтенко під час свого прем’єрства (1997-1999 рр.) практикував таку форму активізації провінційного начальства: викликав керівників обласного і міського рівнів (обласних центрів) до Києва і вимагав прозвітувати про зроблене, поділитися досвідом, якщо є, принагідно напучував… Становище в країні було напружене, підприємства заборгували трудовому люду мільйони гривень заробітної платні, почалося віяльне вимикання електроенергії… Одно слово, крутив підлеглому начальству хвости. Щоб вживало заходів.
Прикметне в цій історії те, що закид був привселюдний, мало того – на всю країну. А хто хоч трішки знайомий із правилами поведінки і звичаями старої партійно-господарської номенклатури, знає: вона своїх не здає, «по мелочи не разоблачает». Значить, «сольний виступ» Анатолія Тихоновича був аж надто помітним.
На жаль, ця схильність до «сольних виступів» супроводжувала його решту життя і частенько гальмувала роботу господарського організму міста. Коли міського голови тижнями не було на робочому місті і ніхто не знав, де він, виникали позапротокольні утруднення: багато офіційних паперів має підписувати тільки перша особа. Все призупинялося. До появи…
Критика на адресу міського голови зазвичай оприлюднювалася в ЗМІ, які були поза межами впливу міської влади.
«Комсомольськая правда» в Украине» провела журналістське розслідування закупівлі Полтавським міськвиконкомом якихось матеріалів у маловідомої київської фірми. Ціна, точніше, переплата була вражаюча. Що мимоволі наводило на думку: або платник – ідіот, або йдеться про грандіозний відкат. (Можна уточнити назву матеріалів в електронному архіві газети, але це забере час і нічого не додасть до суті. А тим, хто сумнівається можу побажати: дерзайте!)
Пригадується стаття полтавця, бізнесмена і краєзнавця, Валерія Волоскова у всеукраїнській газеті «Україна молода». Заголовок «А наш король - голий». Знову ж таки – про міського голову, про його, так би мовити, господарські «подвиги». Автор спокійно, без упередження оглянув результати діяльності А. Кукоби.
(До речі, поза численні нахваляння міської влади, під Полтавою так і не споруджено сміттєпереробного заводу. Ні при А. Кукобі, ні при його наступниках. Схоже, ця проблема стала перехідним «призом» для наших міських голів. Кажуть, потрібний солідний інвестор. А він чомусь не йде. Поза славну діяльність наших начальників… Тим часом приміське село Макухівка влітку задихається від смороду).
Реакція на міському рівні – ніби нічого не сталося: ні мур-мур, ні буль-буль.
Стара традиція реагувати на критичні виступи в ЗМІ вже була занехаяна. Ніхто не напружувався, щоб хоча б відбрехатися. А дарма. Брехня на письмі розвиває уяву і шліфує стилістику.
Для багатьох рядових полтавців критичні виступи центральної преси залишилися невідомими, бо народ збіднів і передплачувати київські видання майже перестав – задорого. А в місцевих, підвладних, звично курили фіміам «батькові» полтавського люду. Так «кувалася» слава.
Він був невразливий (в розумінні – «неуязъвим»). І як депутат Верховної Ради, і як міський голова. Процедури відкликання чи переобрання депутатів, виборних управлінців розроблено не було. Втім, її немає до цього часу.
До речі, А. Кукоба так і не склав повноважень голови, будучи обраним до ВР. Хоча закон цього вимагав.
Якось так безнадійно виходить: що є закон, що немає закону…
Влітку 2005 року великий натовп протестувальників зібрався перед будовою міської ради. Гукали: «Кукобу – геть!», «Ганьба!» тощо. До протестів рядових громадян і громадських активістів приєдналися навіть будівельники, працівники галузі, яка нібито була під особливим патронатом Анатолія Тихоновича (він починав трудову діяльність як інженер-будівельник, а потім перейшов на партійну роботу).
Так що, пригадуючи ці епізоди, мені здається, що до «всенародної любові» А. Кукобі було далекувато.
Під багатьма я розумію сучасників його правління, свідків його комунальних діянь.
Колишній міський голова Анатолій Кукоба був, так би мовити, контраверсійною особистістю. М’яко кажучи. Його життєва і службова трансформація навертає до мудрого прислів’я, здається, єврейського: «З часом людина міняється і зазвичай в гірший бік». Мається на увазі не тільки наша крихка фізіологія.
Якщо на початку 90-х років (минулого століття) голова відіграв роль стійкого управлінського стрижня й не допустив розвалу міського комунального господарства (що, власне, було його основним службовим обов’язком), несхитно відбивав наскоки «демократичних» опонентів, які були проте абсолютними профанами в господарських справах (гаслами економіку не обдуриш), то далі… Далі настала епоха Кучми. Коли з державного майна формувалися великі приватні статки, коли ми вперше почули про олігархів, коли комунальні споруди набували нових власників, які мали ім’я-по-батькові…
Наші капіталістичні перетворення мали явно шахрайський характер і супроводжувалися офіційними розважаннями про ефективного власника, якого до цього часу не було і який ось-ось з’явиться…
Ошелешена (одурелая) маса принишкла в очікування на плоди ефективного господарювання. Втім, до цього часу чекає.
У цей час з «міського тіла» був вирваний Кадетський корпус, споруда, розміром з цілий квартал. Незважаючи, що він був пам’яткою архітектури, міська влада продала корпус приватній особі, громадянину Ізраїлю. Нібито у зв’язку зі спорудженням нової Галереї мистецтв із комунальної власності було тихенько вилучено приміщення колишнього художнього музею і передано (теж) практично у приватні руки.
Не хочу нудно перелічувати інші об’єкти приватизації, обставини продажу яких і задекларована вартість викликали запитання і допитливість правоохоронних органів, Точніше, їхніх залишків. Бо все, як кажуть, уже було «схвачено». Заколотився якось на початку «епохи піраній» начальник обласного управління СБУ Б. Січиокно, але його тихенько прибрали: чи у відставку, чи на пенсію… Не хрен, мовляв, лізти не в свої справи. Приватизація – справа тонка.
Але (і це, мабуть, найголовніше) така підкилимова приватизація, яка мимоволі наводила на думку про потужні відкати, ефективного власника не виявила, а привела на верхівку соціальної піраміди бариг, спекулянтів, паразитів. Які нічого не виробляли і виробляти не збиралися.
Ці події міського життя могли відбутися тільки при безпосередній причетності міського голови. Це не з якогось досьє. Все це - на поверхні, відоме багатьом полтавцям.
Але: «Давайте назвемо вулицю його іменем!..»
Пригадую сенсацію, яку викликала у городян гостра заувага тогочасного Прем’єр-Міністра України В. П. Пустовойтенка на адресу нашого міського голови. Вона пролунала публічно, по державному телеканалу. Мовляв, полтавський голова, замість того, щоб попрацювати на зборах, організовував п’янки та й сам прикладався… Щось таке. Дослівно не пам’ятаю, смисл – 100 відсотків.
Довідка для тих, хто не курсі. Валерій Павлович Пустовойтенко під час свого прем’єрства (1997-1999 рр.) практикував таку форму активізації провінційного начальства: викликав керівників обласного і міського рівнів (обласних центрів) до Києва і вимагав прозвітувати про зроблене, поділитися досвідом, якщо є, принагідно напучував… Становище в країні було напружене, підприємства заборгували трудовому люду мільйони гривень заробітної платні, почалося віяльне вимикання електроенергії… Одно слово, крутив підлеглому начальству хвости. Щоб вживало заходів.
Прикметне в цій історії те, що закид був привселюдний, мало того – на всю країну. А хто хоч трішки знайомий із правилами поведінки і звичаями старої партійно-господарської номенклатури, знає: вона своїх не здає, «по мелочи не разоблачает». Значить, «сольний виступ» Анатолія Тихоновича був аж надто помітним.
На жаль, ця схильність до «сольних виступів» супроводжувала його решту життя і частенько гальмувала роботу господарського організму міста. Коли міського голови тижнями не було на робочому місті і ніхто не знав, де він, виникали позапротокольні утруднення: багато офіційних паперів має підписувати тільки перша особа. Все призупинялося. До появи…
Критика на адресу міського голови зазвичай оприлюднювалася в ЗМІ, які були поза межами впливу міської влади.
«Комсомольськая правда» в Украине» провела журналістське розслідування закупівлі Полтавським міськвиконкомом якихось матеріалів у маловідомої київської фірми. Ціна, точніше, переплата була вражаюча. Що мимоволі наводило на думку: або платник – ідіот, або йдеться про грандіозний відкат. (Можна уточнити назву матеріалів в електронному архіві газети, але це забере час і нічого не додасть до суті. А тим, хто сумнівається можу побажати: дерзайте!)
Пригадується стаття полтавця, бізнесмена і краєзнавця, Валерія Волоскова у всеукраїнській газеті «Україна молода». Заголовок «А наш король - голий». Знову ж таки – про міського голову, про його, так би мовити, господарські «подвиги». Автор спокійно, без упередження оглянув результати діяльності А. Кукоби.
(До речі, поза численні нахваляння міської влади, під Полтавою так і не споруджено сміттєпереробного заводу. Ні при А. Кукобі, ні при його наступниках. Схоже, ця проблема стала перехідним «призом» для наших міських голів. Кажуть, потрібний солідний інвестор. А він чомусь не йде. Поза славну діяльність наших начальників… Тим часом приміське село Макухівка влітку задихається від смороду).
Реакція на міському рівні – ніби нічого не сталося: ні мур-мур, ні буль-буль.
Стара традиція реагувати на критичні виступи в ЗМІ вже була занехаяна. Ніхто не напружувався, щоб хоча б відбрехатися. А дарма. Брехня на письмі розвиває уяву і шліфує стилістику.
Для багатьох рядових полтавців критичні виступи центральної преси залишилися невідомими, бо народ збіднів і передплачувати київські видання майже перестав – задорого. А в місцевих, підвладних, звично курили фіміам «батькові» полтавського люду. Так «кувалася» слава.
Він був невразливий (в розумінні – «неуязъвим»). І як депутат Верховної Ради, і як міський голова. Процедури відкликання чи переобрання депутатів, виборних управлінців розроблено не було. Втім, її немає до цього часу.
До речі, А. Кукоба так і не склав повноважень голови, будучи обраним до ВР. Хоча закон цього вимагав.
Якось так безнадійно виходить: що є закон, що немає закону…
Влітку 2005 року великий натовп протестувальників зібрався перед будовою міської ради. Гукали: «Кукобу – геть!», «Ганьба!» тощо. До протестів рядових громадян і громадських активістів приєдналися навіть будівельники, працівники галузі, яка нібито була під особливим патронатом Анатолія Тихоновича (він починав трудову діяльність як інженер-будівельник, а потім перейшов на партійну роботу).
Так що, пригадуючи ці епізоди, мені здається, що до «всенародної любові» А. Кукобі було далекувато.
Обурення багатьох городян викликала поведінка міського голови під час підготовки до виборів Президента України. Це була перша спроба Віктора Януковича прийти до влади, правильніше сказати – «захопити владу». Бо тоді з абсолютним безстидством і очевидною грубістю був застосований так званий адміністративний ресурс. Тобто, підлеглі мали голосувати за того кандидата, на якого вкаже начальник. А міським начальникам вказував більший начальник – міський голова.
За моїми багатолітніми спостереженнями, будь-який дрібний начальник перебуває в стані перманентного переляку – боїться втратити свою посаду. І тому майже беззастережно виконує вказівки більшого начальника, від якого залежить його службове благополуччя. Це називається адміністративною вертикаллю. Вивіряти вказівки за критерієм «законно – не законно» наше начальство ще не навчилося. В масі своїй. (Це для пом’якшення).
Безумовно, Анатолій Кукоба тісно пов’язував своє управлінське майбутнє з одним кандидатом у Президенти – Віктором Януковичем. І тому старався. Нагинав.
У мене з тих часів випадково зберігся рекламний пластиковий пакет. На ньому Віктор Янукович і Анатолій Кукоба зі спільним гаслом: «З вірою до перемоги!»
Перемогти їм тоді не вдалося, а от створити передреволюційну ситуацію – цілком. Завдяки начальницькому примусу, залякуванню, а то й шахраюванню.
Невдовзі суспільство сколихнула Помаранчева революція.
Не можна сказати, що А. Кукоба був винятково старанним у своєму прагненні догодити офіційному кандидату. Старалися майже всі керівники обласного і районного рівнів. А от керівників, які повелися пристойно, тобто, згідно з законом, можна на пальцях полічити. Серед них ректор Полтавського державного педуніверситету доктор історичних наук В. О. Пащенко. Він теж уже залишив цей світ.
Володимир Олександрович не спонукав до певного вибору ні викладачів, ні студентів. Мовляв, у них є своя голова на плечах, і вони мають право нею користуватися.
Але повернемося до Анатолія Тихоновича. Він любив компліменти на свою адресу, його не вернуло навіть від примітивного вславлення. І це було помітно не тільки мені. Та я не припускаюся містичного припущення, що він раптом із кращого світу, зворотнім зв’язком, дав знати: «Эй, вы там, наверху!..» Що з вулицею імені мене! Ще не організували?»
Це вже друга спроба перейменувати. З першої не вдалося.
Відкидаючи містику, можна твердо сказати, що справа тут в звичайному марнославстві рідні. Живої і благополучної. Приємно, мабуть, було б попишатися на тлі слави не чужої людини. Навіть якщо ця слава випрошена, наполовину вигадана…
Мені можуть закинути, що я паплюжу «світлий образ». І напевне закинуть. Хочеться наперед заперечити: це - реальна картина тогочасних обставин і на їхньому тлі - реальної людини, колишньої посадової особи.
«В грехах мы все – как цветы в росе,
Святых между нами нет…»
Ці слова поета Вадима Шефнера я ношу в собі давно і, мабуть, уже колись цитував.
Так от, одні грішники живуть і впокоюються тихо, скромно, а другим (для других) потрібна слава.
Звичайно, остаточний баланс добрих і не дуже справ Анатолія Тихоновича підбивати не мені, а Господу Богу. Але посумніватися я право маю.
До того ж, як казав німецький есеїст Берта фон Зуттнер: «Пам’ять людей жахливо коротка».
Втім, я охоче припускаю, деякі полтавці щиро вважають, що саме А. Кукобі місто завдячує своїми кращими комунальними часами. Ця думка не відповідає тогочасній реальності, а скорше пояснюється особливістю масової психології: люди завжди пов’язували свої уявлення про «золотий вік», про блаженне благополуччя з минулим. «От раніше було!..»
Не було ще золотого віка у людства. Були тільки сподівання.
До пошуків комунального ідеалу в минулому спонукає, напевне, й господарювання наступників А. Кукоби: А. Матковського і О. Мамая. Обидва приходили до влади завдяки масовим роздачам, власне, неприхованому підкупу виборців. Діяльність обох супроводжували скандали й звинувачення в корупції. До обох у полтавців було багато претензій щодо порядку на вулицях, чистоти в місті, приведення до ладу житлового фонду.
Як відомо, на останніх змаганнях за мерське крісло торби з цукром перемогли домашні аптечки. Як це позначиться на комунальному господарстві міста – сюрреалістичне питання.
Всі ці факти й розважання з приводу впритул приводять до роздумів про якість нашої управлінської еліти. Говорити можна багато (і про це багато говорять), хочу зазначити лише один аспект. Справжня еліта «підтягує» до свого рівня масу: в культурному, правовому, естетичному відношеннях. Еліта ситуативна, яка прийшла «на хапок», намагається утримати масу в межах старих упереджень, економічної неосвіченості, спонукає до дрібної продажності, годує нездійсненними обіцянками…
В результаті, «на виході», маса стає напівпритомною. Їй важко щось пояснити, та й сама вона не здатна сформулювати якісь вищі потреби, окрім матеріальних, харчових… На цьому й ловиться.
…І якби мене запитали, ім’ям якого міського голови, з вам відомих, ви хотіли б назвати котрусь із полтавських вулиць, я б відповів: «Знаєте, щось не хочеться… Давайте почекаємо. Може, хтось підросте?».
За моїми багатолітніми спостереженнями, будь-який дрібний начальник перебуває в стані перманентного переляку – боїться втратити свою посаду. І тому майже беззастережно виконує вказівки більшого начальника, від якого залежить його службове благополуччя. Це називається адміністративною вертикаллю. Вивіряти вказівки за критерієм «законно – не законно» наше начальство ще не навчилося. В масі своїй. (Це для пом’якшення).
Безумовно, Анатолій Кукоба тісно пов’язував своє управлінське майбутнє з одним кандидатом у Президенти – Віктором Януковичем. І тому старався. Нагинав.
У мене з тих часів випадково зберігся рекламний пластиковий пакет. На ньому Віктор Янукович і Анатолій Кукоба зі спільним гаслом: «З вірою до перемоги!»
Перемогти їм тоді не вдалося, а от створити передреволюційну ситуацію – цілком. Завдяки начальницькому примусу, залякуванню, а то й шахраюванню.
Невдовзі суспільство сколихнула Помаранчева революція.
Не можна сказати, що А. Кукоба був винятково старанним у своєму прагненні догодити офіційному кандидату. Старалися майже всі керівники обласного і районного рівнів. А от керівників, які повелися пристойно, тобто, згідно з законом, можна на пальцях полічити. Серед них ректор Полтавського державного педуніверситету доктор історичних наук В. О. Пащенко. Він теж уже залишив цей світ.
Володимир Олександрович не спонукав до певного вибору ні викладачів, ні студентів. Мовляв, у них є своя голова на плечах, і вони мають право нею користуватися.
Але повернемося до Анатолія Тихоновича. Він любив компліменти на свою адресу, його не вернуло навіть від примітивного вславлення. І це було помітно не тільки мені. Та я не припускаюся містичного припущення, що він раптом із кращого світу, зворотнім зв’язком, дав знати: «Эй, вы там, наверху!..» Що з вулицею імені мене! Ще не організували?»
Це вже друга спроба перейменувати. З першої не вдалося.
Відкидаючи містику, можна твердо сказати, що справа тут в звичайному марнославстві рідні. Живої і благополучної. Приємно, мабуть, було б попишатися на тлі слави не чужої людини. Навіть якщо ця слава випрошена, наполовину вигадана…
Мені можуть закинути, що я паплюжу «світлий образ». І напевне закинуть. Хочеться наперед заперечити: це - реальна картина тогочасних обставин і на їхньому тлі - реальної людини, колишньої посадової особи.
«В грехах мы все – как цветы в росе,
Святых между нами нет…»
Ці слова поета Вадима Шефнера я ношу в собі давно і, мабуть, уже колись цитував.
Так от, одні грішники живуть і впокоюються тихо, скромно, а другим (для других) потрібна слава.
Звичайно, остаточний баланс добрих і не дуже справ Анатолія Тихоновича підбивати не мені, а Господу Богу. Але посумніватися я право маю.
До того ж, як казав німецький есеїст Берта фон Зуттнер: «Пам’ять людей жахливо коротка».
Втім, я охоче припускаю, деякі полтавці щиро вважають, що саме А. Кукобі місто завдячує своїми кращими комунальними часами. Ця думка не відповідає тогочасній реальності, а скорше пояснюється особливістю масової психології: люди завжди пов’язували свої уявлення про «золотий вік», про блаженне благополуччя з минулим. «От раніше було!..»
Не було ще золотого віка у людства. Були тільки сподівання.
До пошуків комунального ідеалу в минулому спонукає, напевне, й господарювання наступників А. Кукоби: А. Матковського і О. Мамая. Обидва приходили до влади завдяки масовим роздачам, власне, неприхованому підкупу виборців. Діяльність обох супроводжували скандали й звинувачення в корупції. До обох у полтавців було багато претензій щодо порядку на вулицях, чистоти в місті, приведення до ладу житлового фонду.
Як відомо, на останніх змаганнях за мерське крісло торби з цукром перемогли домашні аптечки. Як це позначиться на комунальному господарстві міста – сюрреалістичне питання.
Всі ці факти й розважання з приводу впритул приводять до роздумів про якість нашої управлінської еліти. Говорити можна багато (і про це багато говорять), хочу зазначити лише один аспект. Справжня еліта «підтягує» до свого рівня масу: в культурному, правовому, естетичному відношеннях. Еліта ситуативна, яка прийшла «на хапок», намагається утримати масу в межах старих упереджень, економічної неосвіченості, спонукає до дрібної продажності, годує нездійсненними обіцянками…
В результаті, «на виході», маса стає напівпритомною. Їй важко щось пояснити, та й сама вона не здатна сформулювати якісь вищі потреби, окрім матеріальних, харчових… На цьому й ловиться.
…І якби мене запитали, ім’ям якого міського голови, з вам відомих, ви хотіли б назвати котрусь із полтавських вулиць, я б відповів: «Знаєте, щось не хочеться… Давайте почекаємо. Може, хтось підросте?».
Павло СТОРОЖЕНКО,
житель Полтави з 1953 року,
колишній редактор газети «Полтавський вісник» (1994-2004 рр.)
житель Полтави з 1953 року,
колишній редактор газети «Полтавський вісник» (1994-2004 рр.)
P.S. Якщо перейменування вулиці Пролетарської затіяне в межах загально державної кампанії з декомунізації української топоніміки, то, може, варто трішки «просвітитись»? Власне, що таке «пролетаріат»? Це наймані робітники, у яких немає знарядь і засобів виробництва. (З Вікіпедії). Це слово вживалося не тільки в комуністичному контексті. Воно історично пов’язане з соціал-демократією, профспілковим рухом. Цей полтавський район з початком індустріалізації поступово заселявся робітниками, пролетарями, які працювали на залізниці, в паровозному депо, ремонтних майстернях. Тобто, назва «Пролетарська» має певний краєзнавчий зміст.
З другого боку, як стверджують наші краєзнавці, з Полтавою пов’язані долі близько 50 відомих письменників, художників, учених, народних героїв, чиї імена ще жодним чином не відбилися на полтавській топоніміці. Є з кого вибрати.
З другого боку, як стверджують наші краєзнавці, з Полтавою пов’язані долі близько 50 відомих письменників, художників, учених, народних героїв, чиї імена ще жодним чином не відбилися на полтавській топоніміці. Є з кого вибрати.
Павло СТОРОЖЕНКО
Немає коментарів:
Дописати коментар