Кукоба: Легенда про великого комунальника

Коли я довідався, що «группа товарищей» домагається перейменування вулиці Пролетарської на вулицю імені Його імені (перепрошую за суцільну тавтологію), якось зразу зринув у пам’яті рядок із вірша, здається, Ігоря Муратова: «Він славив все, що слави просить…»
Вірш «походить» з далеких 70-х (минулого століття), напам’ять його не знаю, а рядок запам’ятався зневажливою іронією до колег, поетів і письменників, які вславляли номенклатурних діячів, наглядачів народу.
Але тут є, так би мовити, і зворотна сторона медалі. Маю на увазі тих, хто просить, вимагає.
Взагалі, коли просять, якось незручно, нечемно відмовляти. Особливо, «если женщина просит».
Але в нашому випадку йдеться не про їжу, теплий прихисток або якесь життєво необхідне благо. Просять увічнення, просять слави.
Якщо комусь забракло тільки слави, значить, усе інше у них уже є?
Напевне, ще жодного тексту я не писав з такою неохотою, як цей. Можна сказати, дико не хотілося. Людина, для якої просять слави, давно упокоїлася, перебуває, так би мовити, в кращому світі. А про покійників, як кажуть, або добре, або нічого.
Але… не вгавають. «Ну дайте слави! Увічніть родича! Згадайте начальника! Він же вами керував. Довго і самовіддано!»
Десь приблизно так…
У будь-якої ініціативи є автори, конкретні люди. Ініціативи ніколи не бувають колективними, а тим більше, всенародними. Це приблизно, як з народною піснею. На витоку обов’язково був автор. Маси його просто забули. Або щільно затулили своїми тілами.
У ініціативи перейменування теж є автори. Напевне родичі, або вдячні співслужбовці. Мабуть, їм є, за що дякувати небіжчика.