Майже 32 роки військовий пенсіонер Віктор Дмитренко ходить по владних кабінетах. За цей час змінилося з десяток очільників Полтавщини, кілька міських голів
Полтави. Але жоден із них пальцем не поворухнув, щоб зробити добру справу — увічнити пам’ять про понад 30 тисяч загиблих полтавців та військовополонених у чорні роки окупації нашого міста німецько-фашистськими загарбниками. Чому так? — Віктор Миколайович марно шукає відповідь на це запитання.Труни з кістками переносили на плечах
— Не за чутками знаю, як споруджували меморіальний комплекс Солдатської слави з Вічним вогнем у парку імені Івана Котляревського, — розповідає Віктор Дмитренко. — Я приїхав у Полтаву в 1966 році. У 1967-му в чині капітана служив у 179-му військовому навчальному центрі. Саме в той час головний архітектор міста По-лтави Лев Вайнгорт працював над створенням стели Солдатської слави та пам’ятника Скорботної матері, які мали відкрити на День Перемоги 9 травня. Було прийнято рішення перенести на територію меморіалів останки загиблих визволителів і захисників Полтавщини, що були поховані в Петровському парку, навпроти краєзнавчого музею. Ми разом із солдатами на своїх плечах переносили труни з кістками. За скорботною ходою на вулиці Фрунзе спостерігало багато полтавців. Чи не кожна родина втратила у тій страшній війні своїх рідних і близьких, тож люди прийшли, щоб віддати пошану загиблим. Так у нашому місті з’явився великий меморіальний комплекс, де щороку 9 Травня та на День міста вшановують ветеранів і згадують визволителів.
Проте під час облаштування пам’ятних місць, за словами Віктора Дмитренка, відбулися якісь незрозумілі події. Лев Вайнгорт вирішив поставити пам’ятник Скорботній матері на тому місці, де у XVIII — XIX століттях ховали статських радників міської управи. Та ще й так, щоб його було видно з вулиці Рози Люксембург. Проте колишній перший секретар обкому партії Олександр Мужицький зауважив: чому це єврейське обличчя поставили по центру парку? І справді, прообразом Скорботної матері стала дружина-єврейка одного з друзів Льва Вайнгорта. За наполяганням Мужицького, величезний курган насипали заново, перемістивши його углиб парку.Кривавий почин «енкаведистів»
А всього через кількадесят метрів, ближче до будинків на вулиці Пушкарівській, де мешкає й Віктор Миколайович, знаходиться величезна братська могила. Один кінець траншеї заходить на територію заводу «Лтава», а другий доходить до сере дини парку. За деякими підрахунками, в ній упокоєно понад 30 тисяч полтавців та солдатів Південно-Західного фронту. Після війни на цьому місці поставили невеликий пам’ятник із зіркою й інформаційною табличкою. Але головний архітектор (за своїм задумом чи вказівкою зверху) його прибрав. Далеко не всі полтавці, особливо молодші покоління, тепер знають, яке то страшне місце, тож улітку, буває, влаштовують там відпочинок із шашликами.
— До війни територія парку Скорботної матері була околицею Полтави, на якій розташовувалося кладовище, а поруч була артилерійська база, — розповідає Віктор Дмитренко. — Вхід до неї знаходився приблизно в тому місці, де нині Октябрський районний суд на вулиці Навроцького. Артбаза мала величезний тир для пристрілювання гармат і дев’ять приміщень для зберігання снарядів. Коли почалася війна, артилерійський полк перемістився в бік Харкова. А в тирі пролилася перша кров. На початку вересня
1941 року у полтавській в’язниці налічувалося 240 політв’язнів. Перед самим приходом німців НКВС наказав їх усіх розстріляти. Ув’язнених порозстрілювали прямо в камерах, а вранці трупи повантажили на машини, привезли до тиру і вкинули в траншею. Полтавці, які на той час були дітьми й любили гратися на покинутій території, пізніше розповідали, що чули з ями крики та стогони. Убитих навіть не присипали землею. Я думаю, що цей кривавий почин і підказав німцям, де найзручніше розстрілювати полтавців.Окупаційний режим був жорстоким
Віктор Миколайович ні за що не погоджується з тим, коли говорять про відносно гуманний окупаційний режим у Полтаві. Йому відомі факти страшних звірств, що їх чинили окупанти. Навіть входячи в Полтаву, вони підпалювали будинки, а мешканців розстрілювали на місці. Напевно, хотіли залякати населення, щоб не було жодних виступів проти агресорів. Там, де нині стоїть стела Солдатської слави, окупанти поставили шість шибениць. Комендант Полтави видав наказ про заборону збиратися більше ніж по троє. За порушення наказу людей чекала шибениця. Повішених не знімали тиждень, щоб напустити на полтавців нелюдського жаху.
Та найбільше потерпали від людиноненависницької політики окупантів євреї й цигани. На Західній Україні вже добре знали, що німці найчастіше полюють за цими двома національностями, тож чутки стрімко розповсюджувалися й на Східну Україну. А цигани збиралися в обози і втікали подалі від неминучої смерті. Та німці наступали значно швидше, ніж рухалися біженці. Окупанти ввійшли в Полтаву 18 вересня 1941 року. А напередодні втомлений дорогою циганський обоз зупинився в лісі поблизу Копилів. Зранку циганські барони розпорядилися, щоб жінки з дітьми пішли в сусідні села попросити харчів. А чоловіки лишилися доглядати втомлених коней та ремонтувати розбиті вози. Тут їх і настигли окупанти. Німці змусили чоловіків копати велику могилу, а потім розстріляли їх, залишивши кількох, щоб ті зарили трупи. У цей час одна циганка з трьома дітьми поверталася в табір й почула автоматні черги. Усе зрозуміла й кинулася навтікача. Її прихистила на свій страх і ризик одна жінка з Макухівки. А всіх чоловіків-циган із того табору було знищено до єдиного. Кажуть, що могила знаходиться в урочищі Триби — там, де до війни «працювали» інші людолови — «енкаведисти».
— У Полтаві також не забарилися масові розстріли, — продовжує колишній військовий. — Комендант видав наказ, щоб усе єврейське населення зібралося на площі Чапаєва. Ще одна точка збору була біля Київського вокзалу, де нині лікеро-горілчаний завод. Людям сказали, що їх відправлятимуть до Німеччини. Разом з євреями поприходили й їхні сусіди, які хотіли провести своїх друзів і знайомих. Та тільки-но люди потрапляли за шлагбаум, назад уже нікого не випускали. Їх направляли Пушкарівською вулицею до траншеї, а там по кілька десятків осіб заводили пологим спуском на бруствер тиру й роздягали наголо. У спеціально спорудженій халабуді сидів німець із кулеметом і поливав нещасних смертельним вогнем. Навіть його душа не могла витримати такої кількості крові, тож щоранку серійного вбивцю «заправляли» шнапсом. Багато хто отримав поранення і кілька днів помирав у нелюдських муках. Крики і стогони знову чулися з траншеї... 23 листопада 1941 року було найкривавішим — цього дня німці розстріляли в тирі близько 5 тисяч осіб.
З «київського котла» — у полтавську яму
Знайшли тут останній спочинок і тисячі військовослужбовців — переважно військовополонених із Шумейкового урочища на Лохвиччині. Віктор Дмитренко вивчав це питання. Тепер намагається донести до молодших поколінь розповідь про трагічні події осені 1941 року та не менш трагічні їхні наслідки.
Як відомо, війська Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса зазнали у серпні 1941 року нищівного удару ворога. Через Дніпро переправилося понад 850 тисяч бійців, але десятки тисяч полягли в запеклих боях, сотні тисяч були взяті в полон. Сталін відмовився надати їм підмогу, назвавши їх зрадниками і заборонивши відступати. Тож розв’язка для радянських солдатів була плачевною. 90 тисяч військовополонених загнали у яму в Хоролі (її так і назвали — Хорольською), по 100 тисяч відправили в Кременчук і Полтаву, де створили пересильний пункт для відправки полонених у концтабори Німеччини та Франції. У грудні 1941 року в По-лтаві вдарив 36-градусний мороз. Бранців тримали у самих гімнастерках у приміщеннях без опалення. Та й спати доводилося на голій бетонній підлозі. Кожна ніч забирала на небо понад сотню людей, багатьох скосили тиф і застуда. Якщо німці помічали, що в когось почервоніло обличчя, виводили надвір і розстрілювали. Усі ці стражденні також знайшли своє пристановище в траншеї.
Не пощастило й багатьом бійцям, яким вдалося вирватися з кривавого оточення під Лохвицею. Кілька танкових екіпажів намагалися прорватися до Харкова. Перший із них німці розстріляли в Полтаві поблизу нинішнього магазину «Океан» та могили Івана Котляревського. Місцеві люди крадькома витягли загиблих із машини й закопали біля дороги. Та німці помітили ці дії, змусили викопати трупи, перевезли їх до траншеї і під звуки оркестру наказали опустити в яму. Другий екіпаж зустрів свою героїчну смерть поблизу нинішньої 16-ї школи, ще один — біля готелю «Київ»…
Знайшли тут останній спочинок і тисячі військовослужбовців — переважно військовополонених із Шумейкового урочища на Лохвиччині. Віктор Дмитренко вивчав це питання. Тепер намагається донести до молодших поколінь розповідь про трагічні події осені 1941 року та не менш трагічні їхні наслідки.
Як відомо, війська Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса зазнали у серпні 1941 року нищівного удару ворога. Через Дніпро переправилося понад 850 тисяч бійців, але десятки тисяч полягли в запеклих боях, сотні тисяч були взяті в полон. Сталін відмовився надати їм підмогу, назвавши їх зрадниками і заборонивши відступати. Тож розв’язка для радянських солдатів була плачевною. 90 тисяч військовополонених загнали у яму в Хоролі (її так і назвали — Хорольською), по 100 тисяч відправили в Кременчук і Полтаву, де створили пересильний пункт для відправки полонених у концтабори Німеччини та Франції. У грудні 1941 року в По-лтаві вдарив 36-градусний мороз. Бранців тримали у самих гімнастерках у приміщеннях без опалення. Та й спати доводилося на голій бетонній підлозі. Кожна ніч забирала на небо понад сотню людей, багатьох скосили тиф і застуда. Якщо німці помічали, що в когось почервоніло обличчя, виводили надвір і розстрілювали. Усі ці стражденні також знайшли своє пристановище в траншеї.
Не пощастило й багатьом бійцям, яким вдалося вирватися з кривавого оточення під Лохвицею. Кілька танкових екіпажів намагалися прорватися до Харкова. Перший із них німці розстріляли в Полтаві поблизу нинішнього магазину «Океан» та могили Івана Котляревського. Місцеві люди крадькома витягли загиблих із машини й закопали біля дороги. Та німці помітили ці дії, змусили викопати трупи, перевезли їх до траншеї і під звуки оркестру наказали опустити в яму. Другий екіпаж зустрів свою героїчну смерть поблизу нинішньої 16-ї школи, ще один — біля готелю «Київ»…
Уперті «губернатори»
Ненаситна траншея артилерійського тиру перетворилася на величезну братську могилу. Тут знайшли своє останнє пристановище і поранені військовополонені, яких з-під Харкова направляли на лікування в Полтаву. У 27-й школі було влаштовано військовий госпіталь. Полтавські лікарі й медсестри, які залишилися в окупованій Полтаві, як могли, рятували поранених. Та, на жаль, не всіх удавалося витягти з того світу. Мертвих також вивозили в траншею. Є навіть їхні списки, які вдалося зберегти, і є надія, що котрась із родин загиблих фронтовиків нарешті дізнається, де, коли і як помер їхній батько, чоловік чи брат…
— Я написав родині одного померлого на Сумщину. Обізвалися внуки, захотіли приїхати на дідову могилу. А її, могили, як такої немає! Навіть пам’ятника. Соромно, — зітхає Віктор Миколайович. — Як можна отак ігнорувати пам’ять про невинно убієнних?
Усього, за різними даними, у злощасному місці полягло понад 15 тисяч євреїв та близько 20 тисяч осіб інших національностей. На такому числі наполягала історик-краєзнавець Віра Жук, яка багато років займалася цим питанням.
Віктор Дмитренко слушно зауважує, що 23 листопада тільки представники єврейської національності приходять у парк Скорботної матері, щоб згадати померлих. Полтавська влада туди — ні ногою.
— Скільки я по тих кабінетах виходив, — продовжує військовий пенсіонер. — З 1983 року почав клопотатися перед владою, щоб поновили хоча б колишній пам’ятник, бо це ж блюзнірство над пам’яттю! Разом з племінником підпільниці Лялі Убийвовк Віктором Убийвовком ходили до голови облдержадміністрації Миколи Залудяка (за свідченнями деяких очевидців, розстріляні борці з групи Лялі Убийвовк також були поховані у траншеї. — Авт.) А можновладці до таких візитів завжди ставилися скептично. Я не раз, уже сам, звертався до «губернаторів» Олександра Удовіченка, Анатолія Кукоби, Валерія Асадчева. Марно…
Ненаситна траншея артилерійського тиру перетворилася на величезну братську могилу. Тут знайшли своє останнє пристановище і поранені військовополонені, яких з-під Харкова направляли на лікування в Полтаву. У 27-й школі було влаштовано військовий госпіталь. Полтавські лікарі й медсестри, які залишилися в окупованій Полтаві, як могли, рятували поранених. Та, на жаль, не всіх удавалося витягти з того світу. Мертвих також вивозили в траншею. Є навіть їхні списки, які вдалося зберегти, і є надія, що котрась із родин загиблих фронтовиків нарешті дізнається, де, коли і як помер їхній батько, чоловік чи брат…
— Я написав родині одного померлого на Сумщину. Обізвалися внуки, захотіли приїхати на дідову могилу. А її, могили, як такої немає! Навіть пам’ятника. Соромно, — зітхає Віктор Миколайович. — Як можна отак ігнорувати пам’ять про невинно убієнних?
Усього, за різними даними, у злощасному місці полягло понад 15 тисяч євреїв та близько 20 тисяч осіб інших національностей. На такому числі наполягала історик-краєзнавець Віра Жук, яка багато років займалася цим питанням.
Віктор Дмитренко слушно зауважує, що 23 листопада тільки представники єврейської національності приходять у парк Скорботної матері, щоб згадати померлих. Полтавська влада туди — ні ногою.
— Скільки я по тих кабінетах виходив, — продовжує військовий пенсіонер. — З 1983 року почав клопотатися перед владою, щоб поновили хоча б колишній пам’ятник, бо це ж блюзнірство над пам’яттю! Разом з племінником підпільниці Лялі Убийвовк Віктором Убийвовком ходили до голови облдержадміністрації Миколи Залудяка (за свідченнями деяких очевидців, розстріляні борці з групи Лялі Убийвовк також були поховані у траншеї. — Авт.) А можновладці до таких візитів завжди ставилися скептично. Я не раз, уже сам, звертався до «губернаторів» Олександра Удовіченка, Анатолія Кукоби, Валерія Асадчева. Марно…
Це потрібно живим
Чому Віктор Миколайович почав «колотитися» саме 1983 року? Тоді у Полтаві розкрилася страшна знахідка. Улітку водоканал прокладав каналізаційний колектор, що проходив із Юрівки по вулиці Рози Люксембург. Коли водоканальці зайшли в парк, наткнулися на траншею з кістками. Відкрили її частково. Мешканці розташованих поруч будинків посходилися, щоб подивитися на жахливе видовище.
— І я туди ходив дивитися. Як зараз пам’ятаю: скелет хлопчика, на колінах у якого лежать маленькі окуляри. Я підібрав їх, і досі бережу цю моторошну знахідку, — згадує Віктор Дмитренко. — Я повинен для них хоч що-небудь зробити…
2009 року чоловік звернувся до колишнього міського голови Полтави Андрія Матковського. Той довго затягував із вирішенням питання, проте, коли вже закінчувалася його каденція, таки замовив пам’ятник. Але «біда» — Андрія Всеволодовича не обрали на другий термін, і питання з пам’ятником зависло на півдорозі. Віктор Дмитренко стверджує, що сам бачив «напівфабрикат», який помістили для зберігання на складі скульпторів на вулиці Пілотській.
— Знову поїхав на склад: кажуть — ще лежить, — не заспокоюється співрозмовник. — Я тоді кинувся до Олександра Мамая. Він за словом у кишеню не поліз: «Вікторе Миколайовичу, ви благородна людина, таку справу робите для Полтави!». У мене аж на душі відлягло, думаю: «Правильно вибрали міського голову!». А Мамай продовжує: «Як тільки мене затвердять на посаді, наступного дня приходьте, і ми це питання вирішимо». Я вирішив почекати, бо людина ж мала освоїтися на новому робочому місці. Прийшов через місяць. Новообраний міський очільник пригадав, хто я такий, але зажурено сказав: «Грошей немає й не буде». Три роки лежав той пам’ятник на складі. Де він зараз — не знаю. Мені вже майже 80 років. Доки житиму, не здамся і не дам спокою нікому з можновладців. Хай їм буде соромно за свою бездіяльність — не тільки переді мною, а й перед десятками тисяч померлих!
Чому Віктор Миколайович почав «колотитися» саме 1983 року? Тоді у Полтаві розкрилася страшна знахідка. Улітку водоканал прокладав каналізаційний колектор, що проходив із Юрівки по вулиці Рози Люксембург. Коли водоканальці зайшли в парк, наткнулися на траншею з кістками. Відкрили її частково. Мешканці розташованих поруч будинків посходилися, щоб подивитися на жахливе видовище.
— І я туди ходив дивитися. Як зараз пам’ятаю: скелет хлопчика, на колінах у якого лежать маленькі окуляри. Я підібрав їх, і досі бережу цю моторошну знахідку, — згадує Віктор Дмитренко. — Я повинен для них хоч що-небудь зробити…
2009 року чоловік звернувся до колишнього міського голови Полтави Андрія Матковського. Той довго затягував із вирішенням питання, проте, коли вже закінчувалася його каденція, таки замовив пам’ятник. Але «біда» — Андрія Всеволодовича не обрали на другий термін, і питання з пам’ятником зависло на півдорозі. Віктор Дмитренко стверджує, що сам бачив «напівфабрикат», який помістили для зберігання на складі скульпторів на вулиці Пілотській.
— Знову поїхав на склад: кажуть — ще лежить, — не заспокоюється співрозмовник. — Я тоді кинувся до Олександра Мамая. Він за словом у кишеню не поліз: «Вікторе Миколайовичу, ви благородна людина, таку справу робите для Полтави!». У мене аж на душі відлягло, думаю: «Правильно вибрали міського голову!». А Мамай продовжує: «Як тільки мене затвердять на посаді, наступного дня приходьте, і ми це питання вирішимо». Я вирішив почекати, бо людина ж мала освоїтися на новому робочому місці. Прийшов через місяць. Новообраний міський очільник пригадав, хто я такий, але зажурено сказав: «Грошей немає й не буде». Три роки лежав той пам’ятник на складі. Де він зараз — не знаю. Мені вже майже 80 років. Доки житиму, не здамся і не дам спокою нікому з можновладців. Хай їм буде соромно за свою бездіяльність — не тільки переді мною, а й перед десятками тисяч померлих!
Ну хоча б червоні квіти…
— Парк імені Івана Котляревського із монументом Солдатської слави і парк Скорботної матері за концепцією задумували як єдиний меморіал, — розповів нам колишній головний художник Полтави Михайло Шлафер, який свого часу вивчав це питання. — Місце, на якому облаштували парк Скорботної матері, — це реально велике кладовище в межах міста, започатковане ще до революції. Углибині території, за нинішнім пам’ятником Скорботної матері, був рівчак, де розміщувався армійський тир. До війни в цьому рові розстріляли близько 500 чоловік полтавської інтелігенції (факт підтверджують архіви НКВС). Це стало страшною втратою для нашого міста! Під час війни на території артскладів знаходився табір для радянських військовополонених, огороджений колючим дротом.
Полтавці на свій страх і ризик намагалися кинути їм шматок хліба чи варену картоплину… Два роки окупації Полтави були дуже трагічними… Лев Вайнгорт поставив пам’ятник Скорботній матері — як збірному образу матері загиблих євреїв, червоноармійців, учасників підпільної групи Лялі Убийвовк та інших жителів Полтави. Їх усіх скидали в цей рів і засипали землею. Вічний вогонь символізує пам’ять про загиблих у боях, а Скорботна мати — пам’ять про всіх загиблих у роки окупації.
Коли Віктор Дмитренко розкрив страшні подробиці великої трагедії міста, він звернувся до полтавців з проханням якось позначити місце загибелі кількох десятків тисяч людей. Було розроблено концепт-пропозицію. Керувалися тим, що в двох парках і так достатньо пам’ятників, тож до цього потрібно підійти по-іншому. Вирішили насамперед привести до ладу парк Скорботної матері, щоб там не смажили шашликів і не вигулювали собак. Жителі Полтави досі влаштовують там зону масового відпочинку. Нікому ж не спадає на думку влаштовувати мангал у Корпусному парку чи Березовому сквері. А чому тут можна? Це має бути зона тихого відпочинку — без гулянь і шашликів. Уздовж алеї, котра проходить поруч із похованням, пропонували й було схвалено поставити кілька каменів з інформацією про розстріляних. Місце рову хотіли засадити червоними квітами, зробити там невеликий курган з пам’ятним знаком, що тут у 1941—1943 роках розстріляли тисячі людей, або хоча б поставити хрест. Це не такі великі кошти. Фрагменти обеліска без написів і справді були вже виготовлені, проте сумніваюся, що вони збереглися до цього часу. А з парком ситуація дійсно дивнувата. Шашлики і зараз продовжують смажити. Скорботну матір і пам’ятник загиблим євреям обливають фарбою. Інформаційні щити, що повідомляють про страшні факти, курочать. Те, що робиться за пам’ятником Скорботної матері, нікого з влади не цікавить. Це як задвірки парку, до яких нікому немає діла. Якщо Віктор Дмитренко перестане клопотатися, то ніхто й не ворухнеться. А в тих місцях, скільки копають, — усе кістки, кістки, кістки…
— Парк імені Івана Котляревського із монументом Солдатської слави і парк Скорботної матері за концепцією задумували як єдиний меморіал, — розповів нам колишній головний художник Полтави Михайло Шлафер, який свого часу вивчав це питання. — Місце, на якому облаштували парк Скорботної матері, — це реально велике кладовище в межах міста, започатковане ще до революції. Углибині території, за нинішнім пам’ятником Скорботної матері, був рівчак, де розміщувався армійський тир. До війни в цьому рові розстріляли близько 500 чоловік полтавської інтелігенції (факт підтверджують архіви НКВС). Це стало страшною втратою для нашого міста! Під час війни на території артскладів знаходився табір для радянських військовополонених, огороджений колючим дротом.
Полтавці на свій страх і ризик намагалися кинути їм шматок хліба чи варену картоплину… Два роки окупації Полтави були дуже трагічними… Лев Вайнгорт поставив пам’ятник Скорботній матері — як збірному образу матері загиблих євреїв, червоноармійців, учасників підпільної групи Лялі Убийвовк та інших жителів Полтави. Їх усіх скидали в цей рів і засипали землею. Вічний вогонь символізує пам’ять про загиблих у боях, а Скорботна мати — пам’ять про всіх загиблих у роки окупації.
Коли Віктор Дмитренко розкрив страшні подробиці великої трагедії міста, він звернувся до полтавців з проханням якось позначити місце загибелі кількох десятків тисяч людей. Було розроблено концепт-пропозицію. Керувалися тим, що в двох парках і так достатньо пам’ятників, тож до цього потрібно підійти по-іншому. Вирішили насамперед привести до ладу парк Скорботної матері, щоб там не смажили шашликів і не вигулювали собак. Жителі Полтави досі влаштовують там зону масового відпочинку. Нікому ж не спадає на думку влаштовувати мангал у Корпусному парку чи Березовому сквері. А чому тут можна? Це має бути зона тихого відпочинку — без гулянь і шашликів. Уздовж алеї, котра проходить поруч із похованням, пропонували й було схвалено поставити кілька каменів з інформацією про розстріляних. Місце рову хотіли засадити червоними квітами, зробити там невеликий курган з пам’ятним знаком, що тут у 1941—1943 роках розстріляли тисячі людей, або хоча б поставити хрест. Це не такі великі кошти. Фрагменти обеліска без написів і справді були вже виготовлені, проте сумніваюся, що вони збереглися до цього часу. А з парком ситуація дійсно дивнувата. Шашлики і зараз продовжують смажити. Скорботну матір і пам’ятник загиблим євреям обливають фарбою. Інформаційні щити, що повідомляють про страшні факти, курочать. Те, що робиться за пам’ятником Скорботної матері, нікого з влади не цікавить. Це як задвірки парку, до яких нікому немає діла. Якщо Віктор Дмитренко перестане клопотатися, то ніхто й не ворухнеться. А в тих місцях, скільки копають, — усе кістки, кістки, кістки…
Немає коментарів:
Дописати коментар